Вірменія трохи сумна. Ну, так нам здалося. Чи то від затяжного співу вірменської сопілки — дудука — серед базальтових скель «кам’яного органу», який ми слухали, щойно потрапили в гори – і який пробрав до кісточок. Чи то від частих розмов з місцевими про карабаську війну і поразку у ній. У Вірменії ми не бачили й натяку на новорічні свята – жалоба. Тут кажуть про вісім тисяч загиблих вірмен в осінніх боях з Азербайджаном.
Вірменія нереально красива. Скелі, яким сотні тисяч років. І монастирі серед урвищ, яким інколи теж – тисячоліття. Ті монастирі, здається, самі повиростали серед скель. Мінімум писаних ікон, зате безліч ликів і древніх християнських символів, висічених у камені. Інколи у моноліті — цілі храми. Закопчені стіни, низенькі входи, масивні перекриття, неймовірна акустика… Тут як ніде розумієш, що це таке – «намолені місця». І над усім цим, мало не з кожної точки країни, видно могутній Арарат на обрії.
Вірменія сувора. Гірські серпантини інколи – без перебільшення – смертельно небезпечні. Гори – неприступні. За 300 метрів від кювету, в який звалилася наша автівка, на наших очах полетів у прірву КаМаЗ. Було слизько, холодно і трохи страшно…Якби не люди.
Бо Вірменія – неймовірно гостинна. Завдяки вірменам ми вибралися зі снігової дорожньої пастки. А ще завдяки вірменам усі шість днів нашої експедиції ми не просто смачно їли, пили в споглядали, а знайомилися з національною кухнею і традиціями максимально інформативно))).Кожне наше знайомство – то море емоцій і крутих вражень.
- Ані з Музею Параджанова говорила з нами чудовою українською мовою.
- Тамара з придорожнього кафе біля храму Гарні спеціально для нас відкрила зо п’ять банок з власними консерваціями – просто щоб ми смакували, безкоштовно (нє, ну вина ми у неї таки купили)).
- Петрос з його гарячими лавашами і яблучною горілкою назавжди став для нас взірцем гостинності – бо пригощав і не казав нічого про гроші.
- Закоханий у власну справу винороб Хайк з села Арені всерйоз змусив нас переглянути локальні алкогольні смаки: вони стали не стільки коньячними, скільки винними. Бо у Хайка — справді смачне вино! А сам він достойний окремої розповіді.
- Єреванський таксист Ной (я ледь стримав сміх, як почув ім’я))) пояснював різницю між гандоном Леніним, «который отдал азербайджанцам Карабах» і гандоном Путіним «который хоть и гандон, но не штопаный, потому что его еще никто не использовал».
- Тітонька Аріне з храму монастиря Севанаванк вчила нас розбиратися у візерунках хачкарів (кам’яних “картин” з хрестами).
- Господиця єреванського готелю Соня ще не раз передзвонювала нам і просила: “Доедете на место — подзвоните, что у вас все хорошо”
- Адмінстратор Рубен з ресторану Лаваш-готелю на Севані навчив нас їсти хаш – а це, повірне, не так просто)))
І хоч тостів ми не записували, але стверджуємо сміливо: перша етнографічна експедиція кавказькими горами вдалася на славу!
Ну що – куди далі?…